Тихомиров О.О.

            Етноконфесійний конфлікт у контексті інформаційної безпеки України

Сучасний інформаційний простір є суперечливим явищем, що несе в собі як масу нових для людства можливостей комунікації та розвитку, так і низку нових загроз та додаткових ефективних способів реалізації вже відомих загроз. Завдяки постійно зростаючим технологічним можливостям інформаційно-телекомунікаційних мереж традиційні для суспільства протиріччя, якими є і етноконфесійні, легко набувають широкого розповсюдження та суспільного резонансу. Причому в сучасному інформаційному просторі України сам факт існування етноконфесійного конфлікту, який завжди присутній у багатонаціональному суспільстві, часто виступає лише чинником загострення суспільних протиріч, необхідного окремим політичним силам у певній політичній ситуації. Використавши потенціал "спрямовувача" суспільної уваги, етноконфесійний конфлікт відходить на другий план залишаючись невирішеним і переходячи, таким чином, у латентну фазу свого розвитку. Повторне його виникнення в інформаційному просторі може призвести до нанесення значно більшої суспільної шкоди.

Таким чином, зловживання інформацією щодо етноконфесійних конфліктів можна розглядати як загрозу інформаційній безпеці. Законодавством України окремий прояв цієї загрози у сфері державної безпеки визначено як використання засобів масової інформації, а також мережі Інтернет для пропаганди сепаратизму за етнічною, мовною, релігійною та іншими ознаками (п. 3  Доктрини інформаційної безпеки України) [1].

Очевидно, що найчастіше причиною використання етноконфесійного конфлікту в якості засобу інформаційного впливу є можливість легкого зацікавлення через засоби масової інформації та глобальні інформаційно-телекомунікаційні мережі значної частини суспільства. Тобто етноконфесійний конфлікт стає, по-перше, знаряддям як внутрішньополітичної, так і зовнішньополітичної боротьби в інформаційному просторі, а по-друге, достатньо ефективним засобом відведення суспільної уваги від проблем іншого характеру, зокрема державно-владних, економічних, соціальних тощо. Причому, таке використання супроводжується традиційними методиками нав'язування суспільної думки, серед яких надання недостовірної, необ'єктивної, неповної, несвоєчасної викривленої інформації. У підсумку це може призвести до ескалації та делокалізації реальних етноконфесійних конфліктів, а в контексті національної безпеки, до реалізації загроз, пов'язаних із сепаратизмом, закликами до повалення конституційного ладу тощо.

На конституційному рівні Україною проголошено курс на розбудову правової держави (ст. 1 Конституції України), що надає пріоритетного значення правовим механізмам державного впливу на суспільне життя, зокрема і правовим засобам протидії різноманітним суспільно шкідливим проявам, серед яких використання етноконфесійного конфлікту для формування суспільної думки, вигідної окремим політичним силам, у тому числі і зі злочинною метою.

Україна має достатньо демократичну регулятивно-правову основу  етнічної, релігійної, культурної самоідентифікації людини, яку складають  положення Конституції України, що закріплюють: обов'язок держави сприяти розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11); формальну рівність громадян України незалежно від раси, кольору шкіри, релігійних переконань, етнічного походження тощо (ст. 24); конституційне право громадян України на свободу світогляду і віросповідання та відокремленість церковних і релігійних організацій від держави (ст. 35), а також положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", що розкриває зміст відповідних конституційних норм [2; 3].

Щодо правових можливостей протидії зловживанням інформацією, яка стосується етноконфесійних протиріч, то в Україні вони залишаються достатньо обмеженими. Їх конституційною основою є заборона діяльності політичних партій та громадських організацій, спрямованої на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення (ст. 37 Конституції України), яка деталізується низкою статей Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відповідальність за прояви такої діяльності.

До останніх належать злочини, передбачені Кримінальним кодексом України, що мають зовнішній вираз у формі пропаганди, агітації та різноманітних публічних закликів і можуть супроводжуватись негативним інформаційно-психологічним впливом на суспільство й особу, зокрема і на національному, етнічному, расовому чи релігійному підґрунті, а саме: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110); порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань (ст. 161); публічні заклики до вчинення терористичного акту (ст. 258-2); заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295); ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію (ст. 300); пропаганда війни (ст. 436); геноцид (ст. 442) [4].

Проте, названі кримінально-правові норми можуть бути застосовані лише за умов явних проявів розглянутої проблеми, яким передує латентна підготовча діяльність, що використовує правову і політичну неосвіченість громадян, їх інформаційну нерозвиненість, а також піддатливість слабкої суспільної свідомості до негативних психологічних впливів. Як наслідок, така діяльність є доволі ефективною і залишається без відповідного державного реагування.

Отже, причинами необхідності осмислення етноконфесійного конфлікту в контексті загроз інформаційній безпеці є не стільки сама його наявність, яку в багатонаціональному суспільстві виключати не можна навіть за умов достатньо сталої суспільної злагоди, скільки нерозвиненість інформаційної і правової культури людей, що не дозволяє критично сприймати інформацію та формувати виважену особисту громадянську позицію. Відповідно протидія інформаційним зловживанням етноконфесійними протиріччями може розглядатися як комплексне завдання для держави та інститутів громадянського суспільства, яке значною мірою переходить в освітню, виховну та ідеологічну площину.

Література

1. Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента України № 514/2009 от 08.07.2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/514/2009

2. Конституція України : Закон України № 254к/96-ВР вiд 28.06.1996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0

3. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України № 987-XII вiд 23.04.1991 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=987-12

4. Кримінальний кодекс України : Закон України № 2341-III вiд 05.04.2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14