Тихомиров Олександр Олександрович

кандидат юридичних наук

Кіберзлочин: теоретико-правові проблеми

Актуальність протидії кіберзлочинності сьогодні не викликає сумнівів, а з подальшим інформаційним розвитком України вона буде тільки посилюватись. Масштаби кіберзлочинності як транснаціонального явища зумовлюють численні проблеми практичного і наукового характеру, вирішення яких може забезпечити нівелювання негативного впливу та мінімізацію темпів та форм його розвитку.

Важливість протидії кіберзлочинності вже визнана світовою спільнотою у відповідних правових актах міжнародного рівня, що вивело її проблеми поза межі лише кримінологічної та криміналістичної площини, в яких коріниться їх походження та причини актуалізації. "Кіберзлочин", ставши предметом міжнародного і національного правового регулювання ввібрав у себе зокрема проблеми, пов'язані з правовою імплементацією, удосконаленням і гармонізацією національного законодавства та зумовив необхідність його теоретико-правового осмислення.

Однією з проблем, на яких доцільно акцентувати увагу є проблема понятійно-термінологічна. Термін "кіберзлочин", яким зараз у наукових колах прийнято позначати специфічні види злочинів, віднесених до так званої "кібернетичної сфери" набув на пострадянському просторі достатньо широкого вжитку не маючи сформованого загальновизнаного юридичного наповнення. Залишається не вирішеною проблема не тільки встановлення співвідношення "кіберзлочину" з такими поняттями як "комп’ютерний злочин", "злочин у сфері комп’ютерної інформації", "злочин у сфері використання комп’ютерів", "злочин у сфері використання інформаційних технологій", або із законодавчим в Україні поняттям "злочин у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку", а й концептуального визначення місця "кіберзлочину" в системі протиправних діянь передбачених національним законодавством: як окремого виду цих діянь, як специфічної форми їх скоєння, як того і іншого. Все це ставить під великий сумнів доцільність і можливість нормативного визначення кіберзлочину і впровадження його як окремого виду злочинів кримінальним правом. Шляхом вирішення цієї проблеми є ґрунтовне загально-теоретичне осмислення тієї змістовної частини поняття "кіберзлочин", яку надає приставка "кібер-", враховуючи аксіологічні, етимологічні, семантичні її особливості, а також історію виникнення і розвитку самого явища кіберзлочинності. Означена проблема належить до низки проблем формування понятійно-термінологічного апарату сфери кібернетичної безпеки, які мають вирішуватись комплексно [1].

Іншим проявом понятійно-термінологічної проблеми є запозиченість поняття "кіберзлочинність" з певним закладеним в нього змістом з міжнародних правових актів, зокрема з Конвенції про кіберзлочинність [2], які створені державами з різними типами правових системи та різним уявлення про поняття "злочин". Надане ними розуміння кіберзлочинності є достатньо узагальненим і абстрагованим від правової системи конкретної держави і не може в повній мірі відповідати її особливостям, що додатково породжує проблеми нормативно-правової імплементації.

Так, для правової системи України характерним є поділ протиправних діянь на дві групи: злочини (найбільш суспільно небезпечні правопорушення, за які передбачена кримінальна відповідальність) і проступки (всі інші правопорушення, за які передбачена юридична відповідальність інших видів, зокрема адміністративна, цивільна, дисциплінарна). Причому не вважаються злочинами діяння, які не мають високого ступеню суспільної небезпеки (не наносять значної суспільної шкоди) навіть якщо вони за всіма іншими ознаками відповідають злочину. Враховуючи високий рівень латентності кіберзлочинності, який зумовлює прихованість реальних обсягів її негативних наслідків, можливості застосування такого критерію як обсяг суспільної шкоди або ступінь суспільної небезпеки в якості  визначального при кваліфікації правопорушень в кібернетичній сфері є достатньо обмеженими. Крім того питання виокремлення "кіберпроступку" як виду правопорушень майже не розглядається [3], що залишає поза межами державно-правового реагування значну кількість діянь, які поодинці не наносять значної суспільної шкоди і, відповідно, не можуть кваліфікуватися як "злочини", але у своїй масі створюють значну суспільну небезпеку. Серед них можуть бути і кіберзлочини у латентній формі, які також залишаться без належного реагування.

Остання проблема може додатково посилитись новелами Кримінального процесуального кодексу України, що започатковує впровадження нового для правової системи України виду правопорушень – кримінального проступку, який у майбутньому буде мати окрему регламентацію матеріальним кримінальним правом.

Теоретико-правовою проблемою іншого характеру є проблема ефективності правових засобів протидії кіберзлочинності та адекватності їх застосування, яка лежить в площині загальної проблеми правового розвитку України.

Згідно положенням теорії права правовий вплив може здійснюватись на двох рівнях:

- на свідомість індивідів, який передбачає широке використання методу переконання в процесі правової освіти та виховання з метою формування внутрішніх мотивів та стимулів правомірної поведінки індивідів;

- на поведінку індивідів, що здійснюється за допомогою застосування (або можливості застосування) методів державного примусу (такий вплив здійснюється спеціально-юридичними засобами, серед яких: юридична відповідальність, правосуддя, засоби виявлення, припинення, профілактики правопорушень тощо).

Можливості застосування методів правового впливу на свідомість індивідів в Україні сьогодні є достатньо обмеженими, по-перше, низьким рівнем правової та інформаційної культури громадян, що не дозволяє сподіватись на внутрішню мотивацію до належної (правомірної) поведінки та належний захист своїх конституційних прав, по-друге, транснаціональним характером кіберзлочинності, яка може виходити за юрисдикційні межі окремої держави. Очевидно, що за таких умов реальний потенціал дієвості має лише влив на поведінку індивідів. Це надає сьогодні особливого значення правоохоронній складовій протидії кіберзлочинності, тобто системі дієвих охоронних правових норм, в першу чергу кримінальних, створених за єдиними міжнародними стандартами, а також ефективній діяльності правоохоронних та судових органів держави і відповідних міжнародних організацій щодо застосування цих норм.

Вирішення означених проблем може стати кроком на шляху адекватного правового сприйняття явища "кіберзлочин", визначення необхідності та ступеня його нормативно-правового впровадження, і, як наслідок, гармонізації національної правової бази діяльності спрямованої на протидію кіберзлочинності.

Література

1. Мельник С.В., Тихомиров О.О., Лєнков О.С. До проблеми формування понятійно-термінологічного апарату кібербезпеки // Збірник наукових праць Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Вип. 30  [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Znpviknu/2011_30/Zbirnik_30_28.pdf

2. Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність : Закон України від 07.09.2005 №2824-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 5-6. – Ст. 71.

3. Тихомиров Д.О. До проблеми розмежування кіберзлочину і кіберпроступку / Д.О. Тихомиров // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави : зб. матеріалів наук.-практ. конф., м. Київ, 22 березня 2011, Частина 2. – К. : Вид-во НА СБ України, 2011. - С. 75-77.

Опубліковано: Тихомиров О.О. Кіберзлочин: теоретико-правові проблеми / О.О. Тихомиров //  Зб. матеріалів наук.-практ. конф. "Інформаційна безпека: виклики і загрози сучасності"; 5 квітня 2013 р. - К. : Наук.-вид. центр НА СБ України. - 2013. - С. 179-182