УДК: 347:004

Тихомиров Олександр Олександрович, к.ю.н.

«Інформація» у доктрині цивільного права України

 Опубліковано:  Держава і право : Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. Випуск 67. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2015. - С. 156-167

Постановка проблеми. Правове регулювання суспільних відносин, пов’язаних з інформацією лише на перший погляд не має давньої історії, адже правовий фундамент інформаційних обмежень - «таємниць» почав закладатися ще в епоху античності інститутом представництва у римському праві.

Безпосередньо ж «інформація» як особливий предмет широкої сфери публічних і приватних правовідносин (а не тільки як об’єкт деяких немайнових прав особи) інституалізовалася із розвитком інформаційних технологій та актуалізацією проблем становлення інформаційного суспільства, зокрема міжнародним визнанням його як пріоритету світового розвитку Окінавською хартією глобального інформаційного суспільства 2000 року.

 Сьогодні можна говорити не лише про існування в українській правовій доктрині парадигми інформації, а й про поступове формування вітчизняних традицій правого регулювання інформаційної сфери, яке має своєрідні, властиві тільки йому, унікальні механізми.

Виняткове суспільне значення інформаційної сфери зумовило й те, що майже кожна галузева правова наука, в межах свого предмету і методології, досліджує інформацію або інформаційні особливості відповідних державно-правових явищ. Таким чином у науковій думці юристів простежуються ознаки інтегрованої і водночас відносно відокремленої комплексної галузі правових знань – правової інформаціології, що вже визнається провідними науковцями [1]. В Україні її фундаторами де-факто стали видатні вчені-юристи, які почали активно досліджувати проблеми сутності, співвідношення й ролі інформаційних феноменів у сучасних соціально-правових процесах, – І. В. Арістова, К. І. Бєляков, В. М. Брижко, В. Д. Гавловський, Р. А. Калюжний, Т. А. Костецька, В. С. Цимбалюк та інші.

Попри інтенсивний розвиток науки інформаційного права, для якої інформація та її правові властивості виступають ключовим об’єктом, дослідження інших правових наук не втрачають своєї актуальності, чому сприяє надзвичайна динамічність і варіативність впливу інформатизації на суспільні відносини. При цьому цивільно-правова наука в процесах формування правових інформаціологічних знань займає одне з центральних місць. По-перше, як класична галузь цивільне право стало провідником перших історично сформованих ідей інформаційно-правової доктрини – різного роду приватних таємниць. А по-друге, інформаційне право як міжгалузеве утворення бере свої витоки зокрема й у цивільному праві, тому на початковому етапі формування інформаційного права деякими науковцями підтримувалася думка про те, що воно є підгалуззю цивільного, а інформаційні правовідносини мають переважно цивільно-правову природу. Наявність у них спільної природи доводить і нещодавнє затвердження Міністерством освіти і науки України давно очікуваного паспорту наукової спеціальності 12.00.13 «Інформаційне право; право інтелектуальної власності».

Серед учених, які здійснювали послідовні наукові розробки в інформаціологічному напрямі цивільно-правових досліджень варто зазначити Ю. О. Гелич, Б. М. Гоголя, А. Г. Дідук, В. І. Жукова, О. В. Кохановську, О. О. Кулініч, А. І. Марущака, Є. В. Петрова.

Метою статті є сприяння розширенню, узагальненню, систематизації правових знань про інформацію і пов’язаних з нею відносини та виявленню доктринальних уявлень щодо правових властивостей інформації з позицій вітчизняної науки цивільного права.

Виклад основного матеріалу. Зважаючи на значне розмаїття дефініцій «інформації», наданих не тільки правовими, а й іншими гуманітарними, технічними і спеціальними науками, аналіз їх змісту в цій публікації не здійснюватиметься із роздумів раціональності. Утім, варто зазначити, що в якості методологічної основи цивільно-правового осмислення категорії «інформація», автор більше схиляється до домінування когнітивного підходу – розгляду інформації як певної «транспортної» субстанції на шляху від явищ реального світу до знань про них. Такий підхід орієнтує на адекватні шляхи захисту цивільних інформаційних прав, а у разі їх порушення - на механізми максимально результативного відновлення, відшкодування, компенсації, що передусім пов’язано з необхідністю надання або зміни певних знань, які формуються на основі діянь суб’єктів в інформаційній сфері. До того ж когнітивне сприйняття «інформації» сприяє виявленню взаємозв’язків з іншими «інформаційно-забарвленими» об’єктами приватноправових відносин, зокрема з об’єктами права інтелектуальної власності.

Важливою віхою розвитку вітчизняної нормативної концепції інформаційних відносин стало прийняття у 2011 році Закону України «Про доступ до публічної інформації» та внесення суттєвих зміни у Закон України «Про інформацію». Цими нововведеннями законодавець, окрім іншого, змінив легальну дефініцію інформації та фактично відмовився від нежиттєздатного концепту «права власності на інформацію» із «тріадою» првомочностей володіння, користування, розпорядження, притаманною в пандектній системі цивільного права праву власності на річ.

Щодо вітчизняного законодавчого розуміння інформації, то видозміна його інтерпретації з «документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі» (до 2011 року) на «будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді» (ст. 1 Закону України «Про інформацію», ст. 200 Цивільного кодексу України) загалом урахувала зауваження вчених, проте не позбавила визначення абстрактності, об’єктивно притаманної дефініціям законів концептуального рівня.

Як і будь-яка законодавча абстракція, дефініція інформації апріорі не може бути абсолютно прагматичною, тобто не дозволяє умістити в собі всіх юридично значущих у тій чи іншій галузі права ознак інформації, безпосередньо важливих для правового регулювання. Тому позиція законодавця щодо інформації в дисертаційних дослідженнях українських цивілістів, предмет яких зумовлюється правовими уявленнями про інформацію, часто піддається критиці.

Узагальнення численних теоретичних підходів до висвітлення юридичного змісту категорії «інформація» [2, с. 50-51; 3] орієнтує передусім на такі її властивості:

- нематеріальність (ціннісна самостійність інформації відносно носія);

- суб’єктивний характер (зумовленість інформації інтелектуальною діяльністю);

- кількісна вимірюваність;

- неспоживність (можливість багаторазового використання);

- невід’ємність від суб’єкта (інформацію не можливо вилучити у суб’єкта, який її створив, передав, отримав тощо);

- здатність до безвтратного відтворення, копіювання, збереження;

- необхідність об’єктивації для включення в правовий обіг (у формі відомостей про навколишній світ, зокрема про явища, події, процеси).

Наведене становить загальноправову модель «інформації», галузеві інтерпретації змісту складових якої (ознак, властивостей інформації) можуть мати свої особливості. Відповідно для цивільного права пріоритетного значення набувають ті правові характеристики інформації, які визначають її цивільно-правовий режим.

В українських цивільно-правових дослідженнях поширений двоякий ракурс розгляду категорії «інформація» – як об’єкта цивільних прав та як об’єкта цивільних правовідносин. Глибока змістовна спорідненість цих аспектів очевидна, тому їх розмежування в контексті власне об’єкту як матеріального або нематеріального блага часто сприймається штучним, що веде до логічного ототожнення об’єкта цивільних прав і об’єкта цивільних правовідносин. Однак з філософсько-методологічної точки зору вони перебувають дещо в різних «системах координат». Розгляд інформації як об’єкта цивільних прав орієнтує передусім на виявлення місця і властивостей інформації у вимірі дозволеної поведінки особи, яка забезпечується цивільно-правовими механізмами. Як об’єкт цивільних правовідносин  (як об’єкт цивільного права особи, як цивільний інтерес) інформація з належними їй властивостями виступає підставою виникнення складної системи правової комунікації різних суб’єктів, із регулятивною і охоронною складовою, на основі відповідних прав і обов’язків. До того ж, у разі порушення цивільного права, інформація як об’єкт первинних правовідносин щодо його реалізації транспонується в об’єкти інших правовідносин, які можуть вийти поза межи суто приватноправового регулювання.

Детально осмислюючи інформацію саме як об’єкт цивільних правовідносин, Є. В. Петров серед основних її властивостей виділяє: нематеріальність; інваріантність відносно носіїв;  здатність до розмноження, розповсюдження; можливість реалізації у вигляді товару та послуги на ринку і, відповідно, мати вартість [4; 5].  Як додаткову до цих ознак А. І. Марущак розглядає «здатність власника (носія) інформації захистити відповідні права в судовому порядку» [6], з чим варто погодитись, зважаючи на виділення ст. 277 Цивільного кодексу України права на спростування недостовірної інформації. Цей перелік доцільно доповнити й здатністю інформації, на відміну від речі, виключно до морального, а не фізичного старіння [7; 8; 9, с. 135].

Загалом як об’єкт правового регулювання інформація утворює  інформаційні правовідносини з відповідним комплексом інформаційних прав і обов’язків. Цивільно-правовий зміст мають ті з них, які пов’язані з інформацією, що становить реальну чи потенційну «особистісну» (як інформація про особу) або «комерційну» (як інформація про майнове становище особи) цінність, тобто яка є об'єктом цивільного обороту і, відповідно, об'єктом цивільних прав [10].

Оборотоздатність інформації – одна з фундаментальних і, водночас, неоднозначних її цивільно-правових характеристик. На відміну від нематеріальності, самостійності щодо носія та можливості безвтратного багаторазового використання і відтворення, оборотоздатність, яка по суті визначає «повноцінність» (обмеженість або необмеженість) інформації як об’єкта цивільних прав, залишається науково дискусійною.

Оскільки інформація є нематеріальним благом, а право на інформацію цивільним законодавством України віднесено до особистих немайнових прав, то проблема визначення оборотоздатності інформації лежить ще й у площині більш загального наукового дискурсу – щодо місця особистих немайнових відносин у предметній сфері цивільного права та можливостей застосування аналогій з майновими відносинами у їх регулюванні.

Основну специфіку «класичних» особистих немайнових відносин провідні українські вчені-цивілісти вбачають у тому, що їх об’єктом є нематеріальне благо, яке не є товаром, позбавлене вартісної оцінки і, відповідно, не може регулюватися аналогічно об’єктам речового права, а особисті немайнові права на нематеріальні блага лише проголошуються законом та прирівнюються до майнових прав за способами правового захисту [9, с. 145; 11, с. 19].

Очевидно, що в сучасних умовах тотальної інформатизації суспільного життя, порівняно із звичними для цивілістики нематеріальними благами (життям, ім’ям, честю, гідністю, діловою репутацією тощо), які теж набули інформаційної залежності, інформації як самостійному об’єкту характерна певна нетиповість, що нерідко вимагає нетрадиційних підходів до цивільно-правового регулювання інформаційних відносин.

Наголошуючи на необхідності багатоаспектного цивільно-правового розуміння інформації, О. О. Мазіна зазначає, що «інформація в умовах інформаційного сус­пільства перетворюється на найважливіший товар і як немате­ріальний об’єкт входить в економічні відносини і в якості фактора виробництва, і в якості самостійного об’єкта товарного обігу» [12].

Такі уявлення відповідають «другій хвилі» правового інтересу до інформації – тепер вже не тільки як до особистого нематеріального блага, а й як до ресурсу життєдіяльності сучасного суспільства, здатного перетворюватися на товар, послугу, об’єкт комерції тощо, утворюючи загалом інформаційний ринок, що відповідним чином повинно регламентуватися правом.

Однак, попри помітне зростання потреб інформаційної сфери у правовому регулюванні, суттєва видозміна наявної нормативно-правової концепції «інформації» не має абсолютної підтримки вітчизняних науковців, вірогідно через те, що досі не запропоновано виваженої, максимально прагматичної інтерпретації цих ідей, придатної для використання у правовому регулюванні.

Зокрема О. О. Кулініч визначає інформацію як ідеальний компонент буття, як самостійний об’єкт, що існує окремо від технологічних рішень зберігання, передачі і обробки, отже не може бути об’єктом правовідносин окремо від матеріальних носіїв – фізичних об’єктів, безпосередньо з ним пов’язаних. Звідси, в цивільному обороті інформацію «безвідносно носія неможливо відчути, тому вона опосередковує в результаті дій суб’єкта, здійснених під впливом сприйнятої інформації або стає об’єктом цивільного права після її фіксації на матеріальному носії» [8].

Є. В. Петров також позиціонує інформацію самостійним об’єктом цивільного права із своєрідними ознаками, але «якщо вона відповідає таким вимогам: а) має товарну форму та комерційну цінність; б) може переходити у порядку правонаступництва; в) не вилучена з цивільного обігу (державна таємниця, службова тощо); г) не є невід’ємною від суб’єктів цивільного права; д) якщо її неправомірним поширенням завдано шкоди суб’єкту цивільного права» [5].

Отже, будучи достатньо неоднозначним специфічним нематеріальним об’єктом приватноправових відносин, інформація має різні прояви, які можуть не вкладатися в традиційну теоретичну конструкцію цивільних прав.

Так, О. В. Кохановська цілком логічно розглядає інформацію у трьох ракурсах:

– як особисте немайнове благо, яке охороняється цивільним законодавством;

– як результат інтелектуальної, творчої діяльності;

– як інформаційну продукцію, послугу, ресурс, документ, тобто як об’єкт цивільних прав, «який може бути інформаційним товаром і предметом будь-яких правочинів, з урахуванням особливостей і специфіки його як об’єкту особливого роду» [7].

Дещо схожої концепції дотримується і Б. М. Гоголь, згідно з якою інформація у цивільних правовідносинах може виступати в якості відкритої інформації, інформації з обмеженим доступом, об’єкта права інтелектуальної власності (нематеріальних результатів інтелектуальної діяльності людини, що існують у будь-якій формі, доступній для сприйняття людиною чи технічним пристроєм) та особистого немайнового блага (честі, гідності, ділової репутації, імені особи тощо) [13].

Таким чином, в системі об’єктів цивільних прав, залежно від формалізації інформації, доцільно виділяти:

1) інформацію, як об’єкт особистих немайнових прав (особисте немайнове благо);

2) інформацію, як опосередкований об’єкт через об’єкти права інтелектуальної власності (твори, винаходи, корисні моделі, промислові зразки тощо);

3) інформацію, як самостійний об’єкт цивільних прав (відомості, дані та інші форми об’єктивації інформації).

У кожному з цих проявів, ступінь «фактичної оборотоздатності» інформації відрізняється як від традиційних нематеріальних, так і від матеріальних об’єктів цивільних прав. Механізм передачі інформації як самостійного блага не тотожний механізму передачі речей, майна (на відміну від фізичного носія інформації), оскільки сприйнята і трансформована в певні знання інформація стає невід’ємною від суб’єкта, який її передає (повідомляє). З іншого боку, залишаючись об’єктом особистого немайнового права однієї особи, інформація може своєрідно «відчужуватись шляхом дублювання, копіювання у свідомості», стаючи невід’ємною і від особи, до якої вона переходить, що апріорі унеможливлює вилучення інформації з цивільного обороту. Таку варіативність оборотоздатності інформації наразі українське цивільне законодавство належним чином не відображає, залишаючи її перспективним напрямом правового регулювання і актуальним предметом наукових досліджень.

З метою визначення товарності інформації та типу зобов’язальних відносин щодо неї, її можна диференціювати зокрема таким чином:

а) приватноправового – публічно-правового характеру;

б) обігоздатна – необігоздатна;

в) загальнодоступна – з обмеженим доступом;

г) приватна – офіційна;

д) для комерційного – для вільного використання [5].

При цьому більшість дослідників, аналізуючи аналогічні аспекти «інформації», погоджуються з тим, що загальнодоступна інформація, завдяки особливостям свого виникнення і розповсюдження, не наділена всіма властивостями товару і тому не може бути об’єктом «інформаційного ринку».

Іншим предметом активної наукової дискусії є комплекс правомочностей щодо інформації як особливого об’єкта приватного права. Застосування аналогій з інститутом «речового права власності» для врегулювання цивільних інформаційних відносин вважається безперспективним. Це спонукає до пошуку особливих правових конструкцій, які будуть відповідати унікальності інформації як об’єкта правових відносин.

Неоднозначність цивільно-правового розуміння інформації (розуміння її в контексті об’єкта цивільних прав і інтересів) наштовхує на розподіл цивільних інформаційних правовідносин на дві групи із суттєвими відмінностями у правомочностях.

Об’єктну сферу першої групи становлять «позитивні інформаційні свободи» з центральним правом на інформацію, що виходять із природних, об’єктивно притаманних інформації властивостей та особистих потреб в інформації – право на інформацію; право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення; право на інформацію про стан свого здоров'я тощо.

Для цієї групи основний зміст комплексу правомочностей найбільше відображає концепція, запропонована О. В. Кохановською, а саме: «тріада» правомочностей щодо інформації полягає у можливостях створення (вироблення) інформації; передання і одержання інформації; використання інформації (включаючи її поширення і зберігання) [7]. Як видно, в межах такого підходу правомочності щодо інформації корелюють із можливостями, через які законодавець розкриває право на інформацію у ст. 5 Закону України «Про інформацію» і ст. 302 Цивільного кодексу України.

Друга група правовідносин формується цивільними правами, які встановлюють «негативні інформаційні свободи» (право на таємницю особистого життя, право на таємницю про стан здоров’я, право на таємницю донорства тощо), чим забезпечується захист конфіденційності певної інформації про особу та її діяльність. Ознаки цієї групи мають і правовідносини щодо комерційної таємниці та ноу-хау.

Функція таких правовідносин полягає передусім у захисті охоронюваного законом інтересу особи, яку конфіденційна інформація ідентифікує або, яка фактично контролює конфіденційну інформацію.

Варто погодитися з В. І. Жуковим і А. Г. Дідук, котрі правомочності  щодо конфіденційної інформації пропонують розглядати тільки в ракурсі надання доступу або обмеження неправомірного доступу до неї, згідно з концепцією «фактичної монополії», яка підтримується вченими і суддями країн континентальної правової системи [14; 15]. «Ознайомлення з конфіденційною інформацією відбувається не у вигляді «права на» інформацію, яке належить певній особі (суб’єктивне право), а у вигляді фактичного «права доступу», при умові збереження її конфіденційності, який надається обмеженому, чітко встановленому колу осіб» [15, с. 17].

Висновки. Інформація як самостійна правова категорія наразі залишається недостатньо дослідженою. Формування її адекватної юридичної концепції, яка відповідає потребам сьогодення і найближчих перспектив ще попереду, а перед науковою спільнотою правників стоїть складна задача максимальної прагматизації часто затеоретизованих, абстрактних, суперечливих та іноді футуристичних правових уявлень про інформацію, з урахуванням знань, отриманих щодо неї точними науками.

Цивільно-правове ж осмислення «інформації» повинно ґрунтуватися на консолідованій правовій позиції щодо юридично значущих властивостей інформації і, водночас, передбачати диференційоване (багатоаспектне) ставлення до неї як до нетипового унікального об’єкта цивільних правовідносин.

Література

1. Бєляков К. І. Інформаційно-правові дослідження: походження, становлення, стан та перспективи розвитку / К. І. Бєляков // Інформація і право. − 2011. − № 2 (2). − С. 4−12.

2. Бєляков К. І. Інформація в праві: теорія і практика / К. І. Бєляков. – К. : КВІЦ, 2006. – 118 с.

3. Цимбалюк В. С. Правовая, нормативно-методическая и научная база функционирования систем информационной безопасности [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http//www.security.ukrnet.net

4. Петров Є. В. Інформація як об'єкт правовідносин / Є. В. Петров // Вісник Національного Університету внутрішніх справ; Спецвипуск; Х., 2001. – C. 249–252.

5. Петров Є. В. Інформація як об’єкт цивільно-правових відносин : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Є. В. Петров. – Х., 2003. – 20 с.

6. Марущак А. І. Цивільні права на інформацію / А. І. Марущак // Юридичний вісник. – 2009. – № 3(12). – С. 33–36.

7. Кохановська О. В. Цивільно-правові проблеми інформаційних відносин в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / О. В. Кохановська. − К., 2006. − 34 с.

8. Кулініч О. О. Інформація як об’єкт цивільних прав / О. О. Кулініч // Університетські наукові записки, 2005. – № 3 (15). – С. 126–128.

9. Цивільне та сімейне право України : підруч. / За ред. Є. О. Хоритонова, Н. Ю. Голубєвої. – К. : Правова єдність, 2009. – 968 с.

10. Харитонов Є. О. Цивільне право України: підручник / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. – Вид. 2-е, перероб. і доп. – К. : Істина, 2007. – 816 с.

11. Цивільне право України : підруч. : у 2-х кн. // О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 1. – 736 с.

12. Мазіна О. О. Поняття інформації як об’єкту цивільних правовідносин [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http//www.stattionline.org.ua

13. Гоголь Б. М. Право на інформацію в цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Б. М. Гоголь. – К., 2010. – 16 с.

14. Жуков В. І. Підстави для розширеного тлумачення терміна «інформація» в чинному законодавстві України / В. І. Жуков // Інтелектуальна власність. – 2006. – № 9. – С. 30–38.

15. Дідук А. Г. Правовий режим конфіденційної інформації: цивільно-правовий аспект : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / А. Г. Дідук. − Х., 2008. − 23 с.

Tihomyrov O. O.  «Information» in the civil law doctrine of Ukraine

Abstract: The article is devoted to the Ukraine’s civil law informational doctrinal concepts its legal properties identification that relevant to the civil-law regulation of information relations.

Key words: information, information right, civil legal information relations, information circulation capability, eligibility.